Поліетиленові пакети за десять останніх років для українців стали настільки звичними, що здаються незамінними. Прийшовши з супермаркету, і розклавши придбані товари на полиці, на столі іноді залишається ціла купа пластикових пакетів. Їх „корисна” частина життєвого циклу ( зазвичай це 15-20 хвилин, доки ми йшли чи їхали з супермаркеті додому) – вже закінчилась. Тепер ми викинемо купу пластику до смітника і почнеться наступна, до слова, значно довша частина життєвого циклу – 200 років на звалищі. За цей час пакети в кращому випадку розкладатимуться, виділяючи токсичні речовини, що потраплять згодом в ґрунт та воду, а в гіршому – гору сміття хтось підпалить і в повітрі опиняться ще більш токсичні речовини. Спалювання будь-яких комбінацій поліароматичних вуглеводів (ПАВ) і полівінілхлориду (ПВХ): гуми, поролону, лінолеуму, поліетиленових пакетів, пластикового посуду і тому подібного — супроводжується викидом в атмосферу діоксинів та інших канцерогенів. Новітні дослідження ж свідчать, що нижніх безпечних меж впливу канцерогенів не існує -будь-які дози, що перевищують звичайний природний фон, шкідливі.
Та попри те, запаковуючи кожне яблуко в окремий пакет, ми не замислюється чи дійсно нам так потрібен цей пакет.
Проте зашкодити поліетилен може не лише, як сміття, але і за прямим призначенням - у випадках, коли порушена технологія виготовлення – стверджують вчені. Однак певного стандарту для виробництва пакетів в Україні і дотепер не існує. У лабораторії Держстандарту досі перевіряють придатність пакетів за нормами Радянського Союзу.
У сучасний поліетилен особливо небезпечно пакувати масло, сало та гриби. А ще не варто пити з пластикової тари горілку.
Юрій Михайленко, інженер лабораторії ДП “Держметртестстандарт” розповідає: “Полімер починає руйнуватися при перегріві. При цьому починають виділятися різні речовини, які шкодять на печінку”.
Після усіх перевірок сам інженер лабораторії користується цими ж таки кульочками. Адже для магазинів це мало не єдина пропонована тара взагалі. Та ще й безкоштовна.
Історія полімерів
Доктор Гордієнко пише, що до 30-х років двадцятого століття подібної напасті в природі не існувало. То що ж сталося в цей час?
Це була доба, коли вчені-безсрібники відійшли в минуле, і настав час вчених-бізнесменів, яскравим прикладом яких сьогодні є Білл Гейтс.
В той час вчений-хімік Лео Бейкленд винайшов перший синтетичний пластик. Свій винахід він продав за один мільйон доларів компанії Кодак. На отримані гроші Бейкленд з розмахом почав займатися новими дослідженнями. Його новий винахід — термореактивний пластик бакеліт — не горів, не кипів, не плавився, не розчинявся навіть в кислоті, що викликало нестримний захват колег і промисловців.
Промислове використання бакеліту зробило вченого мультимільйонером.
Дуже швидко вчені зрозуміли, що замінюючи елементи в хімічному ланцюжку, можна створювати речовини з різними властивостями. Так з’явилися акрил, целофан, тефлон, нейлон. І пішло-поїхало.
Сьогодні куди не глянь, потрапиш на полімер. Від одягу до мобільних телефонів, від двигунів для автомобілів до обгортки для цукерок. І всі ці 150 мільйонів тон щорічно продукованого пластику поступово збираються на поверхні Землі. Спалювати його не можна, але у дворах і міських звалищах вічним вогнем горить саме пластик, наповнюючи атмосферу і насичуючи громадян речовинами, набагато небезпечнішими за своїми властивостями за термоядерну чи нейтронну бомбу. З власної недбалості ми можемо не просто загинути самі, а й приректи на важке вимирання від деградації і фізичного каліцтва наших нащадків.
Морська дослідницька організація AMRF зробила звіт, в якому повідомляє, що вже четверта частина планети вкрита пластмасовим сміттям.
Пластикова пляшка — наочний приклад вбивчого впливу на людську цивілізацію. Її не можна використовувати вдруге, оскільки неможливо повторно стерилізувати. Перероблена вдруге пластикова пляшка втрачає твердість, що є причиною відмови промисловості брати її на вторинну сировину.
Зараз існують два напрямки вирішення пластикової проблеми: утилізація і утворення біопластмас, що підлягають природному розпаду.
Утилізація і повторна переробка пластмаси — задоволення дороге через сортування та енергоємність самого процесу. Навіть якби зненацька наше населення пройнялося всією відповідальністю цієї справи, для бізнесу вона “не варта вичинки”. Значить, турботи про рятування суспільства — справа рук самого суспільства. Окрім того, вище ми навели цитату з роботи лише одного вченого, а таких досліджень вже сотні. Переробка пластмаси приносить непоправну шкоду людини, довкіллю і усьому життю на Землі. Навіть якщо використовувати різноманітні вловлювачі, каталізатори та іншу хімію.
Створені сьогодні взірці біопластмас — це радше міф або маркетинговий прийом виробників. Це унаочнює історія хімічної корпорації Мобіл Хемікал. Додаючи незначну кількість крохмалю до пластикові пакетів, вона називала їх такими, що підлягають біорозпаду. В 1990 році відразу сім штатів Америки подали позов до суду проти Мобіл Хемікал за маркетингове шахрайство. Прокурор штату Нью-Йорк підсумував: “Переконання, ніби біорозкладаний пластик швидко зникає і корисний навколишньому середовищу, — казка. Корпорація Mobil знала це, але її це не зупинило”. У відповідь представник корпорації заявив: “Біорозклад — це маркетинговий інструмент. Він дозволяє споживачам добре себе почувати”.
Ось головна небезпека “біорозпадного пластику” — впровадження в свідомість людей корисності винаходу. Насправді, за дослідженнями Грінпіс, біопластик значно небезпечніший з точки зору екології, ніж пластик звичайний. Зігниває він через десять років тільки на 10%. Решта матеріалу розсипається на мікроскопічний пил, отруюючи зсередини рослини, тварин і землю.
Загрозу від пластику врешті почали помічати
В багатьох країнах вже зрозуміли небезпеку, яку несе в собі масовий вжиток пластикової тари. Приміром, у ряді країн Європи вже відмовляються від упаковки молочних продуктів в пластико – картонні пакети і віддають перевагу тарі – скляним пляшкам та банкам. У США розгорнулась ціла політ компанія „пляшкових законів”, тобто законів, що зобов’язують виробників повернутися від одноразових упаковок до багаторазової тари, зокрема до пляшок.
Ще далі пішли в Китаї – тут узагалі заборонили виробництво тонких поліетиленових пакунків і використання їх у супермаркетах.
До обмежень Китай вдався не тільки через забруднення навколишнього середовиша. Китайці щодня використовують близько трьох мільярдів поліетиленових пакетів. На їх виготовлення витрачають 5 тон пластмаси. Зазвичай такі пакунки одноразові - після використання вони потрапляють на смітник. Досить дієвих способів для переробки поліетилену наразі немає або вони занадто дорогі. Спалювати поліетилен небезпечно, а закопувати неефективно. Венг Юнксан, дослідник національного центру випробування пластмаси стверджує: "Ефективного та дешевого способу утилізації таких пакунків немає. Їх не можна спалювати, вони досить довго не згнивають. Тому необхідно відмовитися від них повністю. Адже шкоду екології вони завдають колосальну."
Використання небезпечного матеріалу після запровадження заборони загрожує магазинам та базарним продавцям штрафом та конфіскацією майна. Магазини незадоволені нововеденням. Та оскільки способів оминути заборону немає, місцеві швейні фабрики вже отримали численні замовлення на сумки з тканини. Вони екологічно чисті та придатні для багаторазового використання. На виготовлення ста таких пакунків на день витрачається близько тридцяти центів.
При підготовці матеріалу використано статтю Микити Каткова „Пластикова пляшка як зброя масового знищення”
|
Додати до Вибраного
Зробити стартовою
Паркінги
Архів
Роздрукувати
Обговорити у форумі
Відіслати статтю другові
